Якими були великодні звичаї та обряди закарпатців?

Великдень в Ясінях

Кожна господиня готувалася до Великодня заздалегідь. До Чистого (Живного) четверга намагалися виконати всю брудну та важку роботу, прибрати хату, тому що саме в цей день на господиню покладалася найважливіша справа – випікання святкового хліба – паски. Жінки прагнули спекти якнайбільшу паску, бо велика паска свідчила про заможність родини. Господиня починала місити тісто на зорі, стоячи на гуні («петеці»). У борошно, окрім води та солі, додавали молоко, цукор чи мед, яйця, масло. Вимішане тісто накривали чистою скатертиною чи рушником, на який клали гілочку свяченої верби («шутку»), що зберігалася в хаті з Вербної неділі. Вона згідно із повір’ям оберігала тісто від злих духів та надавала йому весняного росту. Коли тісто викисло і паску садовили до печі, діти та молодь сідали під хлібину, і їм промовляли: «Так би вам ся радовали, як пасці, такі бись те були перші, як паска, так би вас чекали, як паску». При цьому ґаздині повинен був допомагати хтось із жінок чи чоловіків, але обоє мали стояти на гуні, щоб бути багатими.

До випікання паски господині ставилися з особливою відповідальністю. Коли паска вже була в печі, нікому з членів родини не дозволялося сідати, щоб і паска не сіла, вхідні двері замикали, щоб ніхто не зайшов до хати, бо тоді б паска потріскалася. Також вірили, що якщо присутні в хаті будуть підскакувати, то паска добре виросте. Цих простих правил та заборон свято дотримувалися в кожній сім’ї, адже не можна було допустити, аби паска тріснула посередині, бо це означало, що в родині хтось помре або грім влітку вдарить у оборіг із сіном. І навпаки, якщо паска вдавалася гарною та високою, вірили, що слід чекати доброго врожаю.

До Великодня пекли не одну, а декілька пасок, у найбагатших родинах їх кількість могла сягати навіть 5—6. Для худоби пекли окремий «колачик», який після освячення давали корові з свяченою сіллю з’їсти, аби відь­ма («босорканя») не відібрала молока та масла. Коли годували худобу свяченою паскою, то казали: «Вбись била така чесна, як паска», «Вбись била тучна, як паска». Також випікали малі пасочки («перипічки») для обдаровування похресників та жебраків («за померлими душами»).

Декілька сучасних фотографій з села Драгово, Хустського району, Ужгородської області:

У Чистий четвер господиня виконувала чимало ворожінь із свічкою, яка була освячена в церкві 12 разів. Нею господарі в хлівах випалювали хрести, обкурювали корів. Цікавий обряд побутував у Тячівському районі, який здійснювався перед вечірньою службою в церкві, коли читали 12 Євангелій. Жінки у хустинку клали 12 трісочок і 12 нігтів (10 з пальців рук і 2 з великих пальців ніг), зав’язували її на 12 вуз­ликів і закладали за пазуху, промовляючи: «Щоби так, як до трісок і ногтів, нич не имається, аби і до мене нич не ималося».

Великодня («страсна») п’ятниця у народних віруваннях закарпатців уособлювалася з муками (страстями) Ісуса Христа. У цей день селяни постили й не працювали. Після обіду в церкві відбувалися великі вечірні служби («царські часи»), обхід церкви, цілування плащаниці. В деяких районах Закарпаття хто не спік паску в Живний четвер, то у Великодню п’ятницю ввечері замішував її («робив причину»). З 20-х рр. ХХ ст. і до сьогодні у більшості районів краю Великодня п’ятниця асоціюється з писанками. На Закарпатті здавна розфарбовувались лише сирі («живі») яйця.

За народними переконаннями «жива» писанка сама по собі свята. Але з кінця ХІХ ст. як писанки починають розмальовувати й варені яйця, які використовувалися в обрядовій їжі як складові великодніх ігор і забав молоді та для оздоблення інтер’єру хати.

Опівночі з суботи на неділю люди йшли до церкви на всеношну службу. Перед тим, як йти до церкви, дівчата мили обличчя у воді, в якій варилися яйця, щоб у них було лице гладким, як шкарлупа яєць, та зникли веснянки. Йдучи на всеношну службу, брали з собою часник і сіль, щоб по дорозі не чіплялася нечиста сила.

У неділю вранці паску з великодніми стравами несли до церкви. На Рахівщині до церкви несли великі вовняні чи полотняні подвійні сумки («бесаги»), ззаду в які клали паску, загорнуту в скатертину, а спереду дерев’яне відро («цебрик»), до якого клали ковбасу, солонину, сир, яйця, хрін, часник, руту, свічку. У Тячівському районі паску до церкви ніс чоловік у нових бесагах, а кошик із наїдками – жінка. В інших районах паски несли у вишиваних скатертинах, оздоблених стрічками. З кінця ХІХ – початку ХХ ст. з с. Іза Хустського району на Закарпатті поширилися пасхальні кошики, які й нині широко використовуються для перенесення паски та великодніх страв.

Прийшовши до церкви, люди з пасками ставали довкола храму. Процесія з хоругвами і відром свяченої води проходила між рядами, і священик святив паску та великодні страви, при цьому промовляючи: «Христос воскрес». Йому відповідали: «Воістину воскрес». Коли обряд освячення закінчувався, всі якнайшвидше поспішали додому. Селяни вірили, хто першим з паскою добереться додому, той вдало закінчить весняні польові роботи, першим збере врожай, буде щасливим. Остерігалися прийти додому останніми, бо за повір’ями на ту людину чекатимуть нещастя, навіть смерть.

Вдома батько, в якого була донька на виданні, прикладав їй до голови паску і промовляв: «Абись у людей була така велична, як паска пшенична». Потім паску ставили на стіл і господар починав молитву. Коли помолилися, брав паску, хрестив її ножем і нарізував скибки. Куштували з усього свяченого, але спершу їли паску та яйця. Хтось із членів сім’ї брав писанку, йшов у хлів і торкався нею тварин, щоб «худобинка плодилася і не переводилася». Вареними писанками гралися у «цьоканки». Власники писанок ставали один навпроти одного і злегка вдаряли («цьокали») кінцями писанок одна в одну. Чия писанка тріскалась, той програв. З писанками пов’язаний цілий ряд традицій. Якщо хтось помер у Великдень, йому в труну обов’язково ставили писанку. Подаровану писанку зберігали до наступного Великодня, бо вірили, що вона захищає від напасті і наврочення. Хрещені мами («маточки», «нанашки») обов’язково дарували похресникам варену писанку чи крашанку. Погравшись з нею, діти облуплювали її та з’їдали.

Поївши свячених страв, старші люди лягали відпочити, а молодь збиралася біля церкви на ігри та забави. Селяни говорили: «Без бавки був би сумний Великдень». Хлопці й чоловіки влаштовували свої розваги окремо від дівчат, лише з 20—30-х рр. ХХ ст. хлопці та дівчата почали влаштовувати спільні ігри біля церкви чи на цвинтарі. На другий день Великодня хлопці поливали дівчат, натомість вони дарували юнакам писанки. Біля церкви з одного боку стежки ставали юнаки та чоловіки, а з іншого боку – дівчата та жінки. Одна дівчина ставала на стежку, показувала писанку і голосно казала: «Сесе Іване твоя». Хлопець виходив на стежку, а дівчина повільно бігла стежкою, щоб юнак наздогнав її і взяв від неї писанку. Потім показували писанки по черзі й інші дівчата, що стояли в гурті, а хлопці, які поливали дівчат, бігли стежкою і брали писанки.

Автор: Тетяна Сологуб-Коцан, завідувачка відділу масової та науково-освітньої роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

Джерело для публікації: Новини Закарпаття, Закарпаття онлайн. ЗМІ Закарпаття